15 березня 2026 року, у третю неділю Великого посту — Хрестопоклінну, у Свято-Георгіївському храмі м. Житомира була звершена Божественна Літургія святителя Василія Великого.

Під час богослужіння підносилися особливі молитви та додаткові прохання за мир в Україні, за українське військо, поранених і хворих, лікарів та медичних працівників, полонених, волонтерів, біженців, військових капеланів, а також за всіх людей, які нині проходять важкі випробування війною.

Вірні мали можливість приступити до Таїнства Сповіді та Святого Причастя, щоб духовно укріпитися у дні Великого посту.

Сьогодні, дивлячись на Древо Чесного і Животворящого Хреста Господнього, Свята Церква звіщає нам про переполовення святого посту. Ми вже пройшли частину дороги і, прямуючи до світлого Воскресіння Христового, сьогодні бачимо перед собою Хрест.

Це дорога нашого особистого подвигу, нашої боротьби із самими собою. Але Церква не йде цією дорогою поодинці — вона разом із нами прямує назустріч своєму Жениху, Христу. Бо дуже часто, коли людина йде сама, вона перестає бачити Бога, до Якого прямує, адже починає покладатися лише на власні сили.

Хрест — це не лише знак, який ми бачимо в храмі. Хрест присутній у нашому житті кожного дня. Він постає перед нами у тих моментах, коли ми стоїмо перед вибором між добром і злом, між правдою і неправдою, між любов’ю і байдужістю. І сьогодні кожному з нас Церква ставить просте, але дуже глибоке питання: що ми оберемо? Що виходить із нашого серця? Куди сьогодні спрямована наша душа у час посту?

14 березня в Україні відзначається День українського добровольця.

Цей день присвячений людям, які у вирішальний момент для нашої держави добровільно стали на її захист. Після подій Революція Гідності тисячі українців без повісток і наказів взяли до рук зброю, щоб обороняти свою землю, свої родини і майбутнє України.

Добровольцями стали люди різних професій і віку: студенти, вчителі, лікарі, робітники, підприємці. Їх об’єднала любов до Батьківщини, почуття відповідальності та готовність пожертвувати власним спокоєм заради свободи свого народу.

У суботу третьої седмиці Великого посту Православна Церква звершує другу поминальну суботу — день особливої спільної молитви за спочилих рідних і близьких. У ці дні ми з особливою любов’ю та надією на милість Божу молимося за тих, хто відійшов у вічність, вірячи, що молитва Церкви є великою духовною підтримкою для їхніх душ.
Запрошуємо на спільну молитву.

Третій тиждень Великого посту ми цьогоріч розпочинаємо, вшановуючи пам’ять сорока святих воїнів, які були замучені в Севастійському озері під час одного з жорстоких гонінь на християн у Римській імперії близько 320 року.

З давніх давен вшановується Церквою їхня пам՚ять, і навіть закріпилася давня традиція в розписах храмів вміщувати їхні зображення у склепіннях під центральним куполом – так є, приміром, у нашій Софії Київській та в Михайлівському Золотоверхому соборі. Мужні і вправні воїни, незламні духом, тверді у переконаннях, які залишаються вірними навіть перед обличчям страждань і смерті – це зразок справжніх воїнів Христових і приклад для всіх нас.

Ці сорок севастійських мучеників були гідними воїнами, освіченими, мужніми і згуртованими як на полі бою, так і в мирний час. Правдива віра в істинного Бога допомагала їм залишатися незламними попри всі випробування. Сенс їхнього подвигу був не просто в терпеливому перенесенні страждань, а у всецілій довірі до Бога навіть перед загрозою смерті. У тому, що вони не склали свою духовну зброю перед силою неправди, не капітулювали, не просили від мучителів милості та не прагнули з ними знайти порозуміння через відступництво. І вони перемогли.

У нашому житті для справжньої віри необхідне не лише серце, адже в нашому житті є ще й розум, який часто піддає багато речей сумнівам.

Сьогодні, у другу неділю Великого посту, Свята Церква вшановує пам’ять великого отця Церкви — святителя Григорія Палами. Отримавши дуже хорошу на той час освіту, святитель вирушає на Афон, де приймає чернецтво і присвячує своє життя молитві та подвижницькому життю.

Після восьми років молитовного життя інок Григорій перейшов до Лаври преподобного Афанасія Афонського. Тут він продовжив свій духовний шлях, поєднуючи послух, молитву та мовчання. Але через три роки, прагнучи більшої зосередженості та духовної глибини, він залишив лавру і оселився в невеликій самітницькій обителі Глоссії.