«Камінь, який відкинули будівничі, той самий став наріжним каменем. Це від Господа, і дивне в очах наших» (Мф. 21:42). Виноградник із сьогоднішнього недільного Євангелія ставить перед усіма нами вибір, якими ж ми будемо робітниками, кожен біля своєї лози, біля свого життя. Господар виноградника насадив його, обгородив, приготував усе необхідне і віддав виноградарям, очікуючи від них плоду. Та ті, кому було довірено виноградник, з часом почали сприймати його як власний. І саме тут ця притча перестає бути лише розповіддю про інших людей, бо в цьому винограднику кожен із нас може побачити себе.Господь посилав пророків до Свого народу, та їх не прийняли як посланців Господаря виноградника. Вони приходили до народу, щоб нагадати про Бога, закликати до покаяння і повернення до Нього, але їх відкидали. Прийшов Син, і Його також убили зі страху, що втратять не своє. Страх виявився сильнішим за правду. Вони захотіли залишити виноградник собі, забувши, що сам виноградник їм ніколи не належав. Людина, засліплена страхом у власному житті, дуже часто не усвідомлює, що цей виноградник, у якому вже були різні робітники та Сам Син Господаря, розпочинається саме з кожного з нас особисто. Господь довіряє нам наше життя, наші здібності, людей, які знаходяться поруч, час і можливості для добра. Тому кожен із нас є тим робітником, який має доглядати за тим, що йому довірено, і водночас кожен має свою лозу, за яку несе відповідальність. Від нас залежить, чи буде вона приносити плід і чи допомагатимемо ми іншим лозам рости у Божому винограднику. Господар знає кожну лозу і кожного робітника особисто. Він знає наші слабкості, наші страхи, наші падіння і навіть те, чого ми самі про себе не хочемо знати. Та попри це Господь продовжує давати людині час. Він не забирає свободи, а дозволяє самій зробити вибір. Саме тому у винограднику Божому завжди залишається місце для нашого рішення: берегти те, що нам довірено, чи поступово привласнити його собі. Іноді ми так само починаємо боятися втратити те, що маємо. Ми звикаємо до свого життя, до людей поруч, до своїх можливостей, до того, що Господь дав нам як дар, і непомітно починаємо сприймати це як власність. Тоді людина вже не бачить у Богові Господаря, а бачить Того, Хто може забрати її «своє». Саме так страх може стати сильнішим за довіру, а бажання втримати своє може привести людину до того, що вона віддаляється від Самого Бога. Але виноградник залишається Божим. І Христос приходить у нього як Син Господаря. Він приходить не для того, щоб забрати в людини щось її власне, а щоб повернути людину до Бога. Та коли людина хоче залишити виноградник собі, вона може відкинути навіть Сина, бо Його присутність нагадує їй про те, що вона не є господарем. Тому слова про Камінь, який занедбали будівничі, звучать як вершина цієї притчі. Христос, Якого відкинули і розіп'яли, став Наріжним Каменем Церкви. Те, що люди вважали непотрібним, стало основою. Те, що здавалося поразкою, стало початком спасіння. І те, що людина може відкинути через свій страх, у Божому задумі стає тим, без чого вже неможливо побудувати справжнє життя. Наше життя також постійно будується. Ми щодня додаємо до нього щось своє, намагаємося зміцнити його, захистити, утримати людей і речі, які стали для нас дорогими. Але серед усього цього легко забути, що ми не господарі виноградника. Нам лише довірено працювати в ньому. І якщо людина забуває про Господаря, то навіть те, що вона побудувала власними руками, може виявитися побудованим без справжньої основи. Тому виноградник із сьогоднішнього Євангелія залишається не десь далеко від нас. Він є там, де проходить наше життя, де росте наша лоза, де поруч із нами ростуть інші люди і де Господь терпеливо чекає плоду. Ми можемо боятися втратити те, що вважаємо своїм, можемо намагатися все втримати у власних руках, але від цього виноградник не перестає бути Божим. І, можливо, найбільша трагедія починається саме тоді, коли людина, отримавши від Господа виноградник, настільки звикає до нього, що перестає пам'ятати про Господаря.
ПЦУ
Житомирсько-Овруцька єпархія
Scroll to top
