Бурхливе море емоцій, переживань, страхів і випробувань. Саме ним Господь веде човен Своєї Церкви. У сьогоднішньому недільному Євангелії ми ніби самі опиняємося в тому човні та разом з апостолом Петром вигукуємо: «Господи, спаси мене!» Апостоли, перебуваючи серед бурі, більше злякалися не хвиль, а того, що побачили Христа, Який ішов по воді. Петро ж, зі своєю гарячою вірою, захотів піти Йому назустріч. Він зробив крок, але дуже швидко зрозумів: без Бога навіть найгарячіша людська віра починає тонути. Поки погляд Петра був звернений до Христа, хвилі не мали над ним влади. Та щойно він відвів свій погляд від Господа й подивився на бурю, почав тонути. Господь не тримає апостолів біля Себе. Він дозволяє їм плисти, дозволяє Петрові ступити на воду. Та водночас показує, що шлях до Нього неможливий без віри. Коли страх став сильнішим за довіру, Петро почав тонути. Але Господь одразу простягнув йому руку. Так само і в нашому житті: попри бурі, випробування й моменти, коли нашу віру охоплює страх, Господь не залишає нас. Він простягає Свою руку і тримає нас на плаву. Море життя завжди буде неспокійним. Бурі змінюватимуть одна одну, а хвилі знову й знову намагатимуться збити нас із дороги. Та поки наш погляд залишається зверненим до Христа, жодна буря не стане сильнішою за Його руку. Бо найбільше чудо сьогоднішнього Євангелія не лише в тому, що Петро йшов по воді, а й у тому, що Господь простягнув руку тому, хто почав тонути. І сьогодні Він так само простягає її кожному з нас.

Джерело