Після воскресіння Лазаря у Вифанії Господь наш Ісус Христос іде до Єрусалима, щоб звершити Пасху – той великий спомин визволення ізраїльського народу з єгипетського рабства, але тепер уже не як звичайний паломник, а як Той, Хто Сам є істинним визволенням для людини, для кожного з нас. І народ, який ще зовсім недавно бачив чудо воскресіння, зустрічає Його як Царя, вигукуючи: «Осанна Сину Давидовому!», тобто: «Спаси нас, Сину Давидів», вкладаючи у ці слова свої надії, свої очікування і своє людське розуміння спасіння.

Але в цьому крику, який здається таким щирим і сильним, уже приховується певна трагедія, бо світ того часу, як і світ сьогоднішній, хоче бачити перед собою Царя, Який буде володіти їхнім життям, Який буде вирішувати їхні проблеми, Який буде відповідати їхнім уявленням про силу і велич, але водночас цей самий світ не здатний розпізнати Бога, Який уже прийшов, Який не просто об’явив Себе у чудах, але Який тихо і смиренно входить у людське життя, перебуває поруч у скорботах і радощах, у буденності і боротьбі, у всьому тому, що складає наше щоденне існування.

І саме тому світ, який не бачить серед себе любові, який так легко говорить про порятунок і так часто просить допомоги, виявляється неспроможним зробити найважливіше – змінити своє серце і примножити любов у собі, бо просити спасіння значно легше, ніж жити за законом любові, ніж прощати, ніж жертвувати, ніж справді прийняти Бога не таким, яким ми хочемо Його бачити, а таким, яким Він приходить до нас.

Тому і не дивно, що ті самі люди, які сьогодні вигукують «Осанна», вже зовсім скоро будуть кричати «Розіпни Його», бо між цими двома криками лежить не зміна Бога, а незмінність людського серця, яке не захотіло піти далі, не захотіло прийняти хрест разом із Христом, не захотіло зрозуміти, що справжнє спасіння починається не з зовнішніх змін, а з внутрішнього преображення.

І коли сьогодні Церква знову ставить перед нами цей євангельський образ, то вона звертається вже не до того натовпу, який був колись, але до кожного з нас, бо і ми в своєму житті не раз вигукуємо своє «Осанна», коли нам важко, коли шукаємо допомоги, коли потребуємо Божої присутності, але разом з тим маємо чесно відповісти собі – чи готові ми залишитися з Ним тоді, коли це вимагатиме від нас змін, жертви, терпіння і справжньої любові.

Бо Христос уже прийшов, Він уже перебуває серед нас, у нашому житті, у наших обставинах, у кожному дні, і питання полягає не в тому, чи близький Він до нас, а в тому, чи здатні ми Його впізнати і чи готові не лише зустріти Його словами, але й піти за Ним дорогою, яка веде через хрест до Воскресіння.

ДЖЕРЕЛО