Приходячи у храм, ми зустрічаємося з двома речами: з тишею Божого дому, яка огортає кожного з нас, і з нашими ближніми – тими, хто так само входить у цю тишу і, як і ми, шукає у ній щось особливе.

Ми не завжди помічаємо, як тихо проходить богослужіння. Але Бог завжди бачить: з чим ми прийшли, що носимо в серці, про що мовчимо навіть перед самими собою.

Готуючись до Своїх хресних страждань, Спаситель перед входом у Єрусалим відкриває учням те, що має статися. Але вони не чують Його. Вони поруч із Христом – але серцем далеко від Нього. Замість того, щоб прийняти цю правду, вони просять собі місця праворуч і ліворуч у Його царстві, бо ще не приймають, яким шляхом іде Христос і що саме Він звершує заради спасіння людини.

І цей контраст вражає: Христос іде на Голгофу – тихо, смиренно, віддаючи Себе до кінця. Бог, Який нічого не потребує, віддає Свого Єдинородного Сина. А людина в цей час думає про владу, про першість, про себе.

Так і ми часто живемо – у турботах, у внутрішньому шумі, у постійному бажанні щось отримати. І тому не помічаємо ні тиші храму, ні тих, хто поруч із нами.

Сьогодні Свята Церква вшановує пам’ять преподобної Марії Єгипетської – жінки, яка справді почула Бога. У шумному храмі Єрусалима, у день Воздвиження Чесного Хреста Господнього, їй тихо відкрився шлях – шлях покаяння і життя з Богом. І від тієї миті вона вже не відступила від нього.

І Великий піст даний нам саме для цього – навчитися тиші, в якій можна почути Бога. І, можливо, питання сьогодні не в тому, чи є навколо нас тиша, а в тому – чи є вона всередині нас.

Бо Бог говорить тихо. І проблема не в тому, що Він мовчить – а в тому, що ми не вміємо слухати.

ДЖЕРЕЛО