Дорогі брати і сестри! Слава Ісусу Христу!

Цього недільного дня хочу привернути нашу особливу увагу до слів апостола Павла з Послання до Римлян, які ми тепер чули: «Бо, коли ви були рабами гріха, тоді були вільні від праведності […] А нині, коли ви звільнилися від гріха i стали рабами Богові, маєте плід ваш на освячення, а кінець – життя вічне» (Рим. 6:20,22).

Означення «раб Божий» чи «раба Божа», які вживаються щодо християн, є традиційним та поширеним у церковному слововжитку. І своє походження це означення має, зокрема, із цих слів Священного Писання, які щойно були згадані: «ви звільнилися від гріха i стали рабами Богові».

Але в наш час, коли сама інституція рабства, як модель відносин між людьми, справедливо засуджується, вираз «раб Божий» теж піддається критиці не лише в зовнішньому середовищі, але і дискусіях всередині самої Церкви. Головною мотивацією такої критики є те, що рабство пов’язується з приниженням людської гідності, яке важко сполучити з нашим визнанням Бога як люблячого і милосердного Отця. Тому можна зустріти думки, що слід зовсім відмовитися від церковного вжитку висловів «раб Божий, раба Божа», і замість них вживати такі, які не нагадують про інститут рабства, а саме – «слуга Божий» чи навіть «дитя Боже».

Чи справедливі такі міркування і чи дійсно нам слід змінити традицію? Чи можливо нам слід глибше пізнати зміст, який ховається за традиційним виразом, і який в дійсності не має нічого спільного з приниженням людської гідності? Бо часто буває так, і не лише у зовнішньому житті, але і в самій Церкві, коли щось незрозуміле може здаватися нам застарілим чи непотрібним, але коли ретельніше станемо досліджувати, то побачимо глибину і важливість того, що на перший погляд здається позбавленим значення. Особливо це стосується речей, безпосередньо пов’язаних зі словами Божественного Одкровення, зі Священним Писанням, бо в слові Божому немає і не може бути нічого непотрібного чи зайвого. Адже сам Спаситель каже: «Небо і земля перейдуть, слова ж Мої не перейдуть» (Лк. 21:33).

Отже, щоби краще зрозуміти глибину і сенс означення «раби Божі», як самоназви для християн, звернімося з більшою увагою до слів апостола Павла, до контексту, в якому він їх вживає.

На відміну від нашого часу, коли рабство, як модель відносин між людьми, справедливо засуджена і відкинута, коли вона визнається злочином і переслідується, у часи написання Послання до Римлян такі відносини були поширені повсюдно, узаконені та не викликали суспільного здивування. Тому апостол використовує зрозумілі своїм сучасникам приклади та реалії, щоби пояснити реалії нового для них духовного християнського життя. На це він прямо вказує, говорячи: «Кажу за людським міркуванням задля немочі плоті вашої» (Рим. 6:19). Адже він пише своє Послання не до тих, хто народився і виріс у християнському суспільстві, а для недавно навернених, до членів Церкви, яка сама існує лише кілька десятиліть.

Тому найперше, що ми повинні знати і розуміти про вислів «раби Божі» – це те, що він є символом і образом, який через досвід земного життя покликаний краще пояснити реалії життя духовного. Він не означає ані приниження гідності людини, ані сваволі, зневаги, знущань з боку господаря, тобто всього того, з чим часто було пов’язане людське рабство і з чим воно в першу чергу асоціюється у свідомості сучасних поколінь. Тим більше, що і Сам Господь Ісус Христос засвідчує, що відносини між Богом і людиною, між Ним, як Сином Божим, і Його учениками та послідовниками, християнами – перевершують, і значно перевершують, відносини господаря і рабів.

«Немає більше від тієї любови, – чуємо з Євангелія ми Його слова – як хто душу свою покладе за друзів своїх. Ви – друзі Мої, якщо виконуєте те, що Я заповідаю вам. Не називаю вас більше рабами, бо раб не знає, що робить господар його; а Я назвав вас друзями, тому що сказав вам усе, що чув від Отця Мого» (Ін. 15:13-15). А у Псалмі 86-му читаємо ще більш величне означення для людини, коли Писання прямо іменує нас «богами»: «Я сказав: ви – боги і сини Всевишнього всі, але вмираєте, як люди, і, як кожен князь, падаєте» (Пс. 81:6-7).

Отже, хіба Бог, який іменує нас Своїми дітьми – хоче принизити нас? Хіба Творець, Який людину в самій природі її вшанував Своїм образом, виокремивши її серед усього творіння, поставивши її вище не лише за безсловесне каміння, рослини чи тварин, але піднісши її навіть над ангелами – бажає зневажити нас?

Безперечно, що серед господарів, які мали рабів, були люди не лише жорстокі, які підвладних собі вважали лише «здатною до мови худобою» та одним зі знарядь для робіт, але дбали про залежних від них і навіть виявляли дружні почуття. Саме приклад такого господаря, римського сотника, ми бачимо у сьогоднішньому читанні з Євангелія, бо він просить Спасителя зцілити від хвороби не його самого, не рідних своїх чи воїнів, а слугу. Але і серед добрих господарів важко знайти приклади тих, хто віддав за свого раба власне життя.

Спаситель, Син Божий і наш Творець, не лише багаторазово засвідчив словами і ділами любов до людей, але і виявив її у найвищому ступені, віддавши за нас Своє життя. І при тому приніс Себе в жертву не за праведників, а за грішників, як про це нагадує і апостол Павло, кажучи: «Бог же Свою любов до нас доводить тим, що Христос помер за нас, коли ми були ще грішниками» (Рим. 5:8).

То хіба може бажати нашого приниження чи виявляти до нас зневагу Бог, рабами Якого ми самі себе іменуємо? Очевидно і ясно, що ні! Не для приниження і зневаги вживається це означення, але зовсім для іншого – щоби підкреслити наше, як вірних, слідування Божественній волі та її виконання.

Повертаючись до слів з Послання апостола Павла, значення яких ми з’ясовуємо, маємо звернути увагу на те, що він вживає поняття «раб Божий» не як окреме визначення, яке би мало сенс саме в собі, але користується ним у порівнянні та протиставленні з рабством гріху. «Як віддавали ви члени ваші в раби нечистоті і беззаконню на беззаконня, – пише апостол – так нині представте члени ваші в раби праведності на освячення» (Рим 6:19).

Раніше у тому ж 6-му розділі Послання він пише: «Невже ви не знаєте, що кому ви віддаєте себе в раби на послух, того ви i раби, кому підкоряєтесь: чи то раби гріха – на смерть, чи то послуху – на праведнiсть?» (Рим. 6:16). Тому апостол і закликає: «Вважайте себе мертвими для гріха, живими ж для Бога у Христі Ісусі, Господі нашому. Тож нехай не панує гріх у смертному вашому тілі, щоб вам коритися йому в похотях його […] Гріх не повинен над вами панувати, бо ви не під законом, а під благодаттю» (Рим 6:11-12,14).

Отже, сенс і значення виразу «раби Божі» означає покірність та послух Богові, які визволяють нас від рабства гріху. Бо наслідок рабства гріху – смерть і тимчасова, тобто тілесна, і вічна, тобто осудження разом з дияволом і слугами його. А наслідок упокорення перед Богом – свобода від гріха, подолання смерті та осягнення вічного блаженного життя.

Отже, думка з Послання апостола Павла перегукується зі словами Спасителя, які чуємо у Євангелії від Луки: «Хто не зі Мною, той проти Мене; і хто не збирає зі Мною, той розкидає» (Лк. 11:23). Вона полягає в тому, що кожна людина має вибір: або підкоритися Богові, або бути підкореною гріху. Це слід підкреслити і на цьому зробити наголос: не може людина обрати якийсь «третій шлях» свого буття, не може людина бути вільною від дії зла, але не підкорятися Богові!

Так само як не може і одночасно служити Богові та догоджати гріховним пристрастям, про що нам було нагадування у минулий недільний день через читання з Євангелія від Матфея: «Ніхто не може двом господарям служити: бо або одного полюбить, а другого буде ненавидіти; або одного триматиметься, а другим знехтує. Не можете служити Богові й мамоні» (Мф. 6:24).

Таким чином думка, яку через Послання апостол Павло хоче донести до нашого розуміння, є наступною. Людина може бути або рабом гріха, використовуючи тіло своє, свою природу, як знаряддя для служіння гріхові, для задоволення пристрастей. Але тоді вона буде мати наслідком такого вибору страждання у земному житті та смерть і осудження – у вічності. Або може обрати бути рабом Божим, тобто обрати підкорення Богові, слідування Його благій волі, служіння Йому згідно з Його заповідями, використання для цього усіх дарів, благ, талантів, якими Творець наповнив людську природу. І тоді вона зможе досягнути звільнення від гріха, досягнути справжньої свободи, відновити свою гідність, як Божого друга, як Божої дитини, як спадкоємця Божого Царства, для яких приготоване вічне блаженне буття.

Тому, щоби правильно розуміти означення «раб Божий», варто лише подумки доповнити його, згідно зі словами Писання, вживши протиставлення: «раб Божий, а не раб гріха» – і тоді все ставатиме на належне місце і буде для нас більш ясним і зрозумілим.

Лише своїми власними силами не можемо ми звільнитися від рабства гріху, якому підкорені від зачаття і народження. Але через підкорення Богові – можемо і здатні до звільнення. Адже Спаситель не просто обіцяє нам цю свободу через слово, яке, як сказане Богом, саме вже є істиною. Але Він віддає заради цього саме Своє життя, як жертву і засвідчення. Тож нехай іменування, яке ми, як християни, вживаємо для себе,  – «раби Божі» – не буде для нас просто звичкою і даниною традиції, але щоразу – нагадуванням про необхідність боротьби з гріхом, про потребу шукати Царства Божого і правди його, про що докладно говорили ми минулої неділі, щоби через виконання волі Божої ми досягли спасіння.

Дорогі брати і сестри!

Сьогодні хотів би закликати усіх піднести молитву про нашу Матір-Церкву Константинопольську і особисто про Вселенського Патріарха Варфоломія. Бо багато з вас мабуть знають, що у Туреччині точиться дискусія навколо можливості зміни статусу собору Святої Софії, яка майже століття є відкритим для людей усіх поглядів та сповідань місцем долучення до священної історії та до краси, діючи як світський музей. Такий статус був визначений засновником Турецької Республіки та її першим Президентом Ататюрком, і ми поділяємо думки і стурбованість Святійшого Вселенського Патріарха Варфоломія щодо того, які наслідки може мати перегляд цього рішення.

Собор Святої Софії у Константинополі для українського народу є особливим місцем, адже згідно з літописом саме в ньому посли великого нашого князя Володимира під час богослужіння відчули божественну присутність. А повернувшись до Києва, засвідчили: «Не знали ми, чи ми на небі були, чи на землі. Бо нема на землі такого видовища або краси такої, – не вміємо ми й сказати [про се]. Тільки те ми відаємо, що напевне Бог (їхній) перебуває з людьми і служба їх є краща, ніж в усіх землях. Ми навіть не можемо забути краси тієї, бо всяк чоловік, якщо спершу спробує солодкого, потім же не може гіркоти взяти. Так і ми не будемо тут поганами жити».

Тож нехай Господь спрямує все до блага, щоби і надалі Свята Софія служила любові, миру та добру для всіх людей, до якого б віросповідання і нації вони б не належали.

Дорогі брати і сестри!

Цього дня сповнюється десять років від часу упокоєння митрополита Львівського і Сокальского Андрія (Горака) та шість років – від часу упокоєння митрополита Київського і всієї України Володимира (Сабодана). Піднесімо сьогодні молитву за їхні душі, щоби Господь оселив їх у Своєму Царстві!

Богу нашому слава на віки віків! Амінь!

За матеріалами

Прес-служби Київської Митрополії

Праовславної Церкви України

Scroll to top